Людина без шкіри

Двадцять днів, проведених разом із Василем Стусом 1972 року в камері київського КДБ, дали можливість фаховому лікарю-психіатру Семену Глузману поставити йому незалежний «діагноз»: Василь Стус — це людина без шкіри, яка гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль. Такою, настільки промовистою і влучною, метафорою Семен Глузман фіксує одну з ключових відносних констант Стусової індивідуальної своєрідності: йдеться про вразливість людини, яка гостро відчуває. Цей нарис — намагання збагнути спектр душевного життя експансивної постаті Василя Стуса, її стабільної внутрішньої конституції зі схильностями, потенціалами і самовираженням, а отже, відчитати форми взаємин письменника зі світом.

Зміст

Замість вступу. Поет як дивак

Душевна організація письменника у психологічних студіях

Психічно-інтелектуальна сутність автора в баченні Василя Стуса

Стусознавство про психологічну природу письменника

Засновки психологічної конституції Василя Стуса

Характер як цілісність

Психологічний тип

Мотивація і самоактуалізація

Замість висновку. Людина нетутешня